Конрад Швірські | Блоги

Нова стратегія NVV2 – амбітні плани щодо зміни Energy mix та значного скорочення викидів CO2

Днями в Україні була опублікована нова стратегія NVV2, яка демонструє амбітні плани щодо зміни Energy mix та значного скорочення викидів CO2. На скільки це реально? Наскільки проблеми, що існують в Україні, різняться від проблем інших європейських країн? Варто подивитися, як подібні ситуації вирішувалися в Польщі, і чи насправді вони були вирішені. Амбітна кліматична політика Євросоюзу та прагнення досягти кліматичної нейтральності до 2050 р. (тобто стати країнами з нульовим рівнем викидів CO2) в цей час є глобальною тенденцією (про що свідчить останній саміт, організований президентом США – Байденом). Всі ми прагнемо захистити клімат та зберегти кращий світ, але варто також поглянути на те, які подібні глобальні зміни створюють великі проблеми для країн, що не є особливо багатими й мають велику частку викопного палива в енергетиці. Чи можлива взагалі така трансформація, відповідно до запропонованих у NVV2 положень? І, найголовніше – звідки з’являться гроші, які нададуть можливість реалізувати такі амбітні плани?

Паризька кліматична угода – пропоную почати з початку від визначення „паризькі обов’язки”

Угода, укладена в Парижі (2015 р., що є продовженням Кіотської угоди – COP3), яка була підписана майже 190 країнами і яка буквально зобов’язала всі держави обмежити зростання середньої глобальної температури (у порівнянні з доіндустріальною епохою) менше, ніж на 2 C (пізніше скорочення до 1,5 C). Це зобов’язання (як правило, незрозуміле і так само розглядається підписантами) не накладало суворого зобов’язання щодо скорочення викидів CO2 окремими країнами – це повинно було бути зроблено в якості NDC (nationally determing contribution – внески, визначені на національному рівні). Таким чином, формально Паризька угода не накладає строгих та чітко визначених зобов’язань на країни, що підписують угоду!

Паризька угода проти Європейського кліматичного регулювання та Green Deal-у 

Згодом Паризька угода та її цілі були адаптовані та перетворені Європейським Союзом в європейську кліматичну політику і так званий “зелений курс” – нове бачення європейської економіки. Тут цілі обмеження середньої температури були переведені (на основі досліджень кліматичних організацій) на прямі цілі скорочення викидів CO2 усіма галузями економіки, що призведе до так званого “neutrality CO2” (чисті нульові викиди CO2) у 2050 році. Green Deal (і ключова для нього кліматична нейтральність) пізніше трансформується в Європейському Союзі в додаткові директиви, задля дії ETS (Emission Trading System) і в усі програми допомоги та фінансування (такі як нещодавно створені Фонд справедливої трансформації та Фонд відновлення). Інші країни ЄС приймають та підтверджують кліматичну мету (розуміється як нейтральність до 2050 – нульова емісія CO2 у 2050 р.) – винятково Польща не дала згоди explicite (як національного рішення), хоча на грудневих сесіях Ради Європи 2050 та зустрічах президентів держав ЄС прийняла нову ціль – скорочення викидів CO2 до 2030 р. на рівні мінус 55% (в порівнянні до 1990 р.), як проміжну траєкторію досягнення нульового рівня викидів до 2050 р.

Що це означає на практиці – для країни ЄС і власне для держави, яка бажає вступити в ЄС?

Можна дуже довго аналізувати всі правові та нормативні аспекти Паризької угоди й наслідків в Green Deal, однак я пропоную зосередитися на практичних реаліях. На сьогодні в Європейському Союзі трактування необхідності максимального обмеження викидів CO2 є абсолютно обов’язкове та оточене формальними правилами (а також Умовами використання коштів ЄС). У самій енергетиці це означає практичне припинення використання вугілля (більшість країн вже взяли на себе зобов’язання ліквідувати вугілля до 2030 р., Німеччина – до 2038 р.), а також майбутнє радикальне скорочення використання газу. На цей момент обговорюється так звана таксономія – остаточне визначення впливу різних технологій на викиди CO2 та можливість досягнення цілей “neutrality”, що своєю чергою означає можливість використання цих технологій в енергетичному секторі. Найбільш поширеним баченням європейської енергетики (ЄС) є максимізація використання ВДЕ та майбутнє використання водневих технологій. У 2050 р. не планується використання вугілля і газу, а атом є досі предметом дискусій та суперечок.

Для початку можна подумати про те, що це означає для Польщі (країна ЄС з 2004 р.) та її енергетичного сектора. В країні, якій на сьогодні 75% енергії походить із вугілля, нова Енергетична Політика Польщі 2040 (офіційний урядовий документ про майбутнє енергетичного сектора) передбачає швидкі зміни в Energy mix (32% ВДЕ у 2030 р.) та зниження частки вугілля (до 37% у 2030 р. і 11% у 2040 р.). Це, звичайно, викликає суперечки – ведуться переговори з гірничодобувним сектором про закриття вугільних шахт (на сьогодні прогнозований термін закінчення – 2049 р.). Тут слід зазначити, що навіть така рішуча “pro зелена” енергетична стратегія Польщі не до кінця відповідає поточним цільовим показникам ЄС (збільшення цілей зі скорочення викидів CO2 у 2030 році до мінус 55%), а поточні ціни на сертифікати викидів CO2 набагато вищі, ніж передбачалося (сьогодні вже 42 євро/тонну). Вартість всієї трансформації здається досить великою, а розрахунки різняться – мова йде як мінімум про 100 млрд євро до 2030 р., а вся трансформація оцінюється в 400 млрд євро. Звичайно, згадуються заходи підтримки ЄС. Так званий “Національний План Реконструкції” – це нові фінансування з фондів ЄС, однак тут слід пам’ятати, що сьогодні говориться про фінансування уряду у 20-30 млрд євро (і додаткові кредити на 40 млрд), але на всю економічну діяльність. Водночас на сьогодні будь-які кошти ЄС (допоміжні) беззастережно пов’язані з трансформацією енергетики та побудовою нових “зелених” джерел. Саме тому, немає такої можливості, щоб отримувати кошти ЄС та не виконувати зобов’язання ЄС в галузі клімату. Польща перебуває в надзвичайно складній ситуації, коли їй доводиться виконувати цілі ЄС (як члену ЄС), але з іншого боку, це майже нездійсненна місія для країни з такою великою часткою вугілля. Дотепер основний план базувався на газі, як “перехідному паливі”, а нинішній європейський курс є ще більшим анти-CO2, виключає газ і викликає труднощі при будівництві нових газових установок. Реалістично і з інженерної точки зору здається, що Польща матиме величезні проблеми з енергетикою, але водночас немає іншого виходу. Наступні кроки Green Deal здаються однозначними. Через декілька років політика “анти-CO2” буде пов’язана із необхідністю використання в промисловості енергії з нульовим викидом шкідливих речовин – тому без будівництва нових джерел відновлюваної енергії, вітчизняна промисловість може бути виведена з експорту.

Україна та запропонована державна політика щодо NVV-2, у своїх зрозумілих намаганнях рухатися в сторону Європейського Союзу (та європейських кліматичних норм), на жаль, також, здається, матиме драматичний сценарій. З однієї сторони, якщо буквально читати припущення, визначені Паризькою угодою, можна уявити собі, що плани зі скорочення викидів не повинні бути настільки передовими та ґрунтовними, однак, з іншої сторони, дивлячись на те, що відбувається в Європарламенті, потрібно усвідомлювати, що без таких планів можна взагалі випасти зі сфери економік, що співпрацюють у ЄС. Через декілька років на кордонах ЄС буде введено “податок на викиди CO2” – так зване маркування продукції з вартістю викидів і, зрештою, стягування зборів, еквівалентних вартості ETS (Emissions Trading Scheme – схема торгівлі викидами). Втім, якщо дивитися практично – витрати та питання, пов’язані з інженерією NVV-2 також будуть величезними.

Скорочення викидів CO2 на 65% (рівень 1990 р.) до 2030 р. – це навіть більше, ніж визначено для Польщі (але в абсолютних обсягах викидів набагато менше – у зв’язку з тим, що в цілому емісія української енергетики є меншою, якщо також врахувати більш ніж 50% частки атомної енергетики). Знову ж таки, з практичної точки зору – це, ймовірно, означало б закриття вугільних електростанцій (в половину до 2030 р. і, ймовірно, практично до нуля між 2040 і 2050 роками, а також гірничодобувного сектора, до речі, і це, ймовірно, буде необхідно, враховуючи польський досвід та закінчення видобутку вугілля в європейській і світовій електроенергетиці), радикальне збільшення виробництва енергії з біомаси (тут Польща спробувала таку стратегію, побудувавши великі установки – навіть 200 МВт, але нинішня Європейська директива RED II обмежує такі можливості) і, нарешті, знову побудувати нові потужності, що використовують відновлювальні джерела енергії (де українська енергетика все ще перебуває під тиском фінансової катастрофи з непродуманою системою підтримки зеленої енергетики в попередні роки). І все це досі стикається з проблемами щодо діяльності атомної енергетики (джерела нульових викидів) вже незабаром після 2030 р. (наступне десятиліття (після 2030 р.) матиме вирішальне значення оскільки буде вже визначено терміни поетапного виведення з експлуатації ядерних блоків).

Як все це реалізувати – невідомо, особливо значущими будуть проблеми, пов’язані зі зникненням вугільної енергетики, яка значно відстає від норм ЄС щодо викидів пилу, NOX, SO2 (тут варто подивитися на ЄС, норми BAT, які у багато разів суворіші від поточних рівнів викидів) і все ж, навіть після дорогої модернізації, вона повинна зникнути в будь-якому випадку через проблеми викидів CO2. Тут, як і в Польщі – ключовим буде опір профспілок та самих шахтарів, які втратять долю ринку. Показник – 30% ВДЕ, визначений у планах до 2030 р. здається легким для досягнення лише на кольорових зображеннях, проте слід пам’ятати, що це також означає необхідність розв'язання проблем, пов’язаних з балансуванням (тобто проходження етапу модернізації систем управління ТЕЦ та вугільних і газових електростанцій – те, що вже було реалізовано в Польщі в 90-х роках), а потім, поряд зі зменшенням кількості електростанцій, що працюють на викопному паливі, доведеться будувати додаткові потужності по зберіганню – знову обидві країни наштовхнутися на одні й ті ж проблеми, технології зберігання знаходяться тільки на початку комерційного розвитку великих потужностей і, вони надзвичайно дорогі. Дивлячись далі, самі витрати, як для українських реалій – величезні. Згадані 26 млрд євро це менше, ніж польських 100 млрд, але слід також додати витрати на модернізацію існуючої системи передачі і розподілу, а також необхідність інвестицій в газовий сектор. Окрім того, варто пам’ятати, що будь-яка допомога від ЄС, або Світового банку – буде незначною. Однак, відверто кажучи, в України немає іншого вибору, як робити кроки у напрямку хоча б до часткової адаптації (до своїх реалій) європейських кліматичних цілей, прокладати потенційний шлях до майбутньої асоціації з ЄС (як асоційованої держави або повноправного члена), який буде досить обмеженим, а наслідком цього буде відхід до периферійної держави “другого сорту” на узбіччі світової економіки.

Таким чином, ситуація надзвичайно складна для обох наших країн. Нам доведеться закривати шахти (соціальні витрати), будувати нові зелені електростанції, втрачати енергетичну безпеку та нести величезні витрати, переслідуючи нові європейські правила, що віддають перевагу найбагатші економіки. Іншого виходу немає, але ми повинні бути реалістами – і польські (програма PEP2040), і українські цілі NVV-2 можуть бути недосяжні (на практиці це означає, що вони будуть стикатися з соціальними проблемами та відсутністю фінансування), проте ми повинні сподіватися, що нові європейські норми не тільки будуть посилюватися, але і будуть враховувати реальний стан речей у таких державах, як Польща і Україна.
Конрад Швірські