– Якщо чесно, до останнього не вірилось, що буде повномасштабне вторгнення. Коли ж окупанти зайшли на територію області, одразу вирішив – в будь-якому випадку треба йти працювати і хоч цим допомогти землякам, – каже Артем. – Першою моєю роботою в період війни стало обстеження ліній – наше звичне завдання. Ось тільки у цей період воно трохи відрізнялося від того, що ми звикли робити в мирний час. По-перше, часто доводилось іти манівцями, в обхід, бо іншої можливості просто не було. По-друге, окрім огляду самих ліній, треба було постійно дивитися під ноги, щоб не наступити на якийсь «сюрприз». Таких і зараз чимало під опорами, біля підстанцій. Інколи приїжджаємо на місце ремонту, а там окопи, георгіївські стрічки валяються, інші речі окупантів, а деколи навіть і невідстріляні снаряди. Страшно, що отак можеш ступити не туди – і все.
Проте навіть страх ніяк не заважав нашим хлопцям добре і швидко виконувати свою роботу.
– Військові часто сміялися: «Якщо сьогодні не буде світла, більше вас на лінію не пропустимо». А яке ж тут світло, коли наша кількагодинна робота нищилася росіянами за якихось 20 хвилин? Доводилось знову виходити на ті ж лінії, але ніхто на це не нарікав – усі сподівалися: а раптом сьогодні пощастить і ми зможемо подати електроенергію споживачам. За цей час я переосмислив і своє ставлення до роботи та колег (тепер ті, з ким працював, реально стали сім’єю!), і до життя загалом. Те, що раніше здавалося важливим, стало зовсім несуттєвим. Зараз я насолоджуюся кожним днем. Кожен ранок – це справжній подарунок! І його треба цінувати!
