– У перші ж дні війни ми разом з колегами зібралися на роботу, – згадує він. – Звісно, було страшно, але ж треба комусь працювати. У бомбосховищі на нас чекали родини – дружини, діти, батьки. Вони хвилювалися за нас, морально підтримували, допомагали, чим могли. Тож старалися ми для них та інших містян, які не покинули Чернігів. Хотілося, щоб навіть під час війни у них були хоча б більш-менш нормальні умови життя.
– Коли на території нашої області тривали активні бойові дії, час ішов неначе одна безперервна доба – не знав ані дня тижня, ані дати, – продовжує Анатолій Миколайович. – Просто змінювалися день і ніч. Страх був. І дуже сильний, бо коли лізли опорою нагору і починався обстріл, було непереливки: справа стріляє – тебе до опори придавлює, зліва – від опори відкидає. Але бажання кинути усе і більше не виходити на роботу не було. Хоча… За деякий час ми вже навчилися розраховувати приблизний час обстрілу, уже знали, який час зазвичай проходить між ними. Того дня ми саме були на вишці. Перший приліт пішов, другий. І в мене з’явилося якесь дивне тривожне відчуття. «Давайте спустимось, дуже хочеться запалити», – кажу хлопцям. Тільки-но ми ступились на землю, поряд як бахне! Ми всі щучками застрибнули у траншею. Після того, як зовсім поряд снаряд прилетів, важко було знову піднятися на вишку. На якийсь момент таки хотілося все кинути. Тим більше, що знали – все одно всю нашу роботу окупанти скоро знову знищать. Але ж все одно полізли – знаємо ж, що треба, а головне – для кого ми це робимо.
У цей період в Анатолія змінилося ставлення не лише до роботи і колег.
– Щоразу, коли виїжджали на місця ремонтів, я біля церкви хрестився і примушував хреститися і хлопців. А ще за війну вивчив «Отче наш». Настане мир, піду до церкви і обов’язково поставлю свічку. І кину палити, – сміється він. – Сподіваюсь, це буде уже скоро!
