– 16 березня я вперше від початку повномасштабного вторгнення росіян вийшов на роботу, – згадує він. – Але виконував не свої посадові обов’язки, а допомагав у відновленні високовольтних мереж. Разом із нашими лінійниками виїжджав туди, де були обриви та інші пошкодження. Звісно, довелося вчитися, але що поробиш… Вибухи навколо себе ми чули постійно – то далі, то ближче. Якось, коли ремонтували лінію поблизу Чернігівської ТЕЦ, снаряд прилетів зовсім поряд – метрів за 20 від нас. А потім влучило ще й у щитову ТЕЦ. У вухах дзвеніло, на голову сипалися уламки… Мабуть, лише тоді уже зовсім чітко усвідомив, що небезпека блукає просто біля нас. Якби був час, то точно злякався б, але його не було, – сміється. – Чого тільки не трапилося у цей період, але бажання кинути роботу жодного разу не з’явилося. Та й як, коли тисячі людей чекали, коли в їхніх домівках нарешті з’явиться заповітне світло?
Зараз Валерій Миколайович уже повернувся до своєї звичної роботи. Однак…
– Того періоду я не забуду ніколи, – зізнається він. – І не тому, що було важко чи страшно. І до цього я дуже цінував своїх колег. З деякими із них ми працюємо разом уже понад 30 років. І раніше ми були доволі дружними, та ці критичні умови нас ще більше згуртували. А це дорогого коштує.
