Дочекавшись ранку, Роман Вікторович здав зміну і пішов додому. За кілька годин вивіз у безпечне місце родину і вже по обіді знову був на роботі.
– Якось навіть думки не з’явилося виїхати самому, – зізнається він. – Все-таки моя робота – обслуговування об’єкта критичної інфраструктури. Ну як її можна покинути?
З того моменту Роман просто-таки оселився на роботі. У свою зміну чергував у диспетчерській, в інший же час у складі оперативно-виїзної бригади Чернігівських міських електричних мереж виїжджав на ремонт пошкоджених ліній.
– Ця робота не була для мене новою. До того, як перейти на посаду диспетчера, я працював електромонтером, тому без проблем згадав те, чим займався раніше, – говорить він. – Оскільки мережі міста обстрілювали часто, виїжджати на ремонт або перемикання доводилось і вдень, і вночі. Найпершим нашим завданням було підключення лікарень, котелень та інших об’єктів критичної інфраструктури. Чи було страшно? Звісно, було. Тим більше коли над головою гули літаки, які скидати авіабомби. Та й сам наш підрозділ знаходився в такому місці, куди постійно прилітали осколки. Просто перед входом назбирали їх кілька мішків. Але в той період усі розуміли, що від нас дуже багато залежить, а тому робили все можливе, щоб подати в місто електроенергію. На те ми й енергетики. Це наш фронт і відступати ми не збираємось ні за яких умов!
