– Близько 4 ранку 24 лютого я почув на вулиці вибухи, – згадує Олександр Миколайович. – Одразу кинувся до вікна. У темряві було видно, що щось десь горить. А тут і сестра з Харкова подзвонила і сказала, що їх бомблять – вибухи було чутно навіть телефоном. Того дня вийти на роботу я не встиг – після сьомої години ранку вулицями вже йшли колони російської техніки.
До квітня працювали семенівські енергетики за викликом.
– Виходили на роботу, коли була потреба. А вона з’явилася майже одразу ж – у лютому ми вже виїжджали на відновлення лінії 10 кВ, – каже Олександр Макей. – А вже більш активно працювати почали після звільнення Чернігівщини. Причому не лише на своїй дільниці – їздили допомагати колегам у Чернігів, мережі якого були у просто-таки критичному стані. Виїжджали на тиждень, відпрацьовували і поверталися назад. І так по кілька разів.
І хоч російських окупантів на території Чернігівщини вже немає, і досі бригаді, в якій працює Олександр Миколайович, хоч раз на тиждень, але доводиться виїжджати на лінії, пошкодження яких спричинені обстрілами.
– Бригад у нас кілька, то не щоразу саме нашій припадає, а так обстрілюють наш край рашисти щодня. Буває, по кілька разів на тиждень доводиться виїжджати в одне й те ж саме місце.
Енергетик зізнається: протягом цих напружених місяців роботи у воєнних умовах його ставлення до професії змінилося.
– Любив її я завжди, а після відряджень у розбомблений Чернігів, коли люди з такою радістю бігти, тільки-но забачивши машину енергетиків, з’явилася ще й величезна гордість за всю нашу галузь і радість, що я – її частинка. Все-таки ми даруємо людям одне з найнеобхідніших благ – світло. І робити це готові за будь-яких умов.
