Однак це зовсім не означає, що енергетикам не доводилося виїжджати на ремонти.
– Пошкодження на лініях у нас були практично щодня, – махає рукою Олександр Володимирович. – І якщо у перший тиждень ще страшно було їхати на відновлювальні роботи, то потім це стало навіть цікаво. Неначе квест. Ввечері відремонтуємо лінію, а вранці прокидаємось – світла вже немає. То був величезний азарт будь-що відновити електропостачання. Тому і робилося все на адреналіні. В основному доводилось усувати обриви на лініях. Декілька разів на нашій дільниці були збиті опори – то технікою, то розривом снаряда. Одну опору ми навіть самі у той період замінили. До речі, завдяки людям, обходи ліній нам доводилось робити дуже рідко. На це ми часу майже не витрачали. Мешканці громади самі телефонували і повідомляли місця пошкоджень, тобто у нас були, можна сказати, власні енергетичні волонтери.
Своєю чергою росіяни енергетиків Михайло-Коцюбинської дільниці не чіпали – їм і самим було потрібне світло.
– Постійно на території нашої громади окупанти не стояли. Вони то виїжджали, то поверталися. І хоч врешті-решт отаборилися у лісі біля Шестовиці, це спокою нам не додало – через селище і села громади постійно рухались колони російської техніки. Часто нам доводилось працювати на об’їзній дорозі, то там її рух був майже безперервним. Нас москалі бачили, але не підходили. Самі були зацікавлені в наявності електроенергії, бо із Шестовиці постійно приїжджали до нас по воду, а без світла водонапірна башта не працювала.
Зараз Олександр займається вже своєю звичною повсякденною роботою і мріє…
– Коли прийде перемога України, поїхати з родиною у Крим. Завжди любив там відпочивати, востаннє ж був дуже давно. Сподіваюся, здійснити цю мрію я зможу вже дуже скоро.
